Три романи, трилери, детективи – називайте як хочете, але я пройшла подорож з Гіліян Флінн від «Темних кутків» з вбивством цілої сім’ї, «Гострих предметів» з таємницями маленького містечка (чи правильніше казати – родини?) і закінчила тим, чим почала кілька років тому – «Загубленою», по-справжньому найкращим твором Флінн (і не тому, що була екранізація). Саме від екранізації я максимально абстрагувалася, тримаючи в голові лише ідеального Афлека, який ніяково і дезорієнтовано поглядає на купу преси з трибуни і розкішну Розамунд Пайк, яка навіть без впливу героїні виглядає так, немов щось приховує і ніколи нікому не розповість. Отже. Ідеальний шлюб, ідеальна дружина, яка раптово зникає на п’яту річницю, явно обставлене викрадення – а, може, навіть й вбивство? – і шалено багато підказок, які вказують на очевидне – винен Нік Данн. Так, саме він вбив Емі, намагаючись приховати – що саме? Зраду? Фінансовий крах? Чи це все тягнеться родом з дитинства (а ви ж пригадуєте, звідти всі ми)? Я спеціально відкрила Вікіпедію, щоб перевірити послідовність написання Гіліян її творів. Дивно, але найслабші «Темні кутки» вийшли опісля «Гострих предметів» (нагадую, серіал НВО з Емі Адамс сам себе не подивиться!), а от «Загублена» стала фінальним акордом, який буквально підірвав і читацьку гвардію, і Голлівуд. Гіліян Флінн робить все те, чого не очікуєш побачити у романі, написаному жінкою. Вона не прикрашає героїнь (навіть із гендерної солідарності), не соромиться пікантних, болючих, гидких моментів, хоча й не перегинає палку: всього в міру, все так, як у житті кожного з нас. Її називають жінконенависницею, але Флінн переконує – вона феміністка, якій просто набридло, що жінок завжди уявляють ідеальними кралями, чиє призначення – завжди сяяти, бути підтримкою чоловіку і готувати йому улюблену страву на сніданок. Окрім цього (і тут я відійду від книг), в одному з інтерв’ю Флінн зачепила рух #MeToo і розповіла, що обожнює слова Мадлен Олбрайт (американська дипломатка): «Існує спеціальне пекло для жінок, які не допомагають іншим жінкам». Романи Гіліян в моїх думках мають одне характерне визначення – за них варто сідати, коли хочеться взяти щось легке до голови і важке до рук. Історії швидко читаються, вряди-годи потрапляють під око цитати, які хочеться викарбувати на чиємусь чолі, а фінал змушує роззявляти рота і ще кілька хвилин вдивлятися у вихідні дані книжки як у титри після раптового закінчення стрічки. Їх важко радити, але іноді хочеться, щоб читали всі і тут, мабуть, вмикається вищезгаданий, але вже особисто мій фемінізм – переконайтеся, що жінка може все: напиватися до дев’ятої ранку, метикувати на сто кроків вперед, провалювати завдання, пекти найкращі в світі млинці, продумувати вбивство, скоювати його і тим більше писати про це все романи. Libraries are filled with stories on generations of brutal men, trapped in a cycle of aggression. I wanted to write about the violence of women (Medium, 2015). I was not a nice little girl. We too, Гіліян. We too.